5. Лірична химера
Attila Mohylyny
Коли надходить час іти коханим,
то тільки музика, як передчуття вокзалу
принесе спогад про золотаві плечі жінки,
що на тлі білих ковдр
були тільки як сонячний відблиск
на речах, залишених у кімнаті.
Ми прощаємось трохи сумно біля входу
в метро,
і наш подих розтає в морозному повітрі,
незграбний, як міф про вічне кохання.
І тільки коли наші очі зустрічаються,
ми посміхаємось легко і просто,
і ця посмішка,
ніби вогники цигарок вночі,
вихоплює з темряви наші обличчя,
і раптовий спалах очей,
і розуміння того,
що наше прощання —
світле, як музика полину
край шатра,
край сонця мандрівного.
5. Lyrical Chimera
Daria Knurenko
When the time comes for lovers to part,
only music, as if a foretelling of a train station,
will bring memories of the women’s gilded shoulders
which, contrasting with the white rugs on the wall,
were only a sunglint
resting on rooms and things.
We are saying our farewells, somewhat sadly, by the subway entrance,
and our breath melts into the frosty air,
awkward, like the myth of eternal love.
And only when our eyes finally meet
do we smile lightly, easily,
and these smiles,
like a lit cigarette at night,
bring our faces out of darkness,
with the sudden spark in our eyes,
and the understanding that
our farewell is
bright like the music of pollen
beside a hut,
in the wandering sun.
